— Не було за що — відповідаю.
Він записав лікарства. Від них настільки дочці помогло, що не так дуже горячкувала і вже не суятила по ночах.
Цілу зиму хорувала Параня. Ще кілька разів я привозив лікарів, але вони не могли її вирятувати. Грудна слабість розвивалася у неї чим раз сильніше, а кашель не покидав її ніколи, зісохла, як та билина.
Настала весна. Зазеленіла трава; дерева порозвивалися. Все будилося до життя. Все веселе, усміхнене, лише я один не маю радости. Журба тяжким каменем придавила мої груди; чорною хмарою заступила мені світ. Що мені з того, що все оживає, що все цвіте-процвітає, коли моя єдина донечка, зі всіх квітів єдина квіточка, котру Пан-Біг післав нам на радість, на наших очах в'яне й до землі клониться, як та лугова квіточка, підтята косою. На сильне запалення грудей нема вже ліку й рятунку…
На дворі — ясний весняний день. Садки вишневі зацвіли — забіліли далеко краще, як онті липи, інеєм вкриті, тепер — зімою біліють… Весна — красна була в повному розцвіті…
Параня просила, щоб ми її винесли з хати.
— На дворі — кажу їй — вітрець потягає; зашкодить тобі, доню!…
— Зашкодить, то зашкодить — каже воня тихеньким голосом — але винесіть, най ще хоч раз подивлюся на світ Божий. Так гарно на дворі…
— Не можна, доню, не можна.
— То посадіть мене й отворіть вікно, бо мені тяжко дихати.
