Жінка підвела її і сперла на подушки. Я отворив вікно.
Параня глянула на двір.
— Як там гарно!
— Дуже гарно, доню — кажу.
— Тату! Принесіть мені вишневого цвіту! — просить Параня.
— Зараз, доню, зараз — сказав я і вийшов на двір. За хвилю вертаю до хати з найкращою гілцею вишневого цвіту. Моя жінка плаче, аж заходиться, а Параня? Параня лежить на подушках… Сидячи заснула на віки…
Вишневий цвіт випав з моїх рук… Я дав знати в село, щоби паламар дзвонив за упокій душі…
На її похорон збіглися люди з цілого села. Всі за нею жалувати, бо то була мудра дівчина.
— На її похорон я видав решту грошей, що ще лишились мені з продажі корови. Оттак я до-року стратив дочку мою Параню і всі гроші, як лиш були при мені. За грішми не жалую, бо гроші — річ набута, але за дочкою, що так марне пішла зі світа через ксьондзівські найми, дуже жалую і буду жалувати, доки життя мого…
— Оттак, бачите, я переконався на собі самім, скільки є правди на світі й любови до других навіть між тими, котрі навчають нас любити ближнього, як себе самого.
— По смерти Парані мало ходив я до церкви. Може це гріх? Ні, не гріх! Я сидів дома, молився і читав Біблію, написану по нашому. З неї пізнав я правду Божу і стався євангеликом, хоч за це дехто сміється з мене, але сміється лиш такий,
