часу крізь сон невинно всміхається, веселить серце своєї матері…
Українська Земле! Ти щаслива, бо кожного року, хоч на кілька місяців, засипляєш і не бачиш тих кривд і знущань, що їх зазнають від чужинців й від своїх ті твої сини, котрих ти кормиш, котрі полюбили тебе до загину й усе своє життя жертвують тобі, свої труди, піт і кров…
Українська Земле! Ти щаслива, бо кожного року, хоч на кілька місяців, засипляєш і не чуєш розпучливих зойків твоїх синів, катованих за те, що бажають бачити Тебе осяяною ореолом потуги й слави та важких стогонів-жалів, що по всіх твоїх просторах безупину вириваються з уст покривджених синів, „братів, незрячих гречкосіїв“.
Про один такий стогін-жаль хочу вам оповісти. Цей стогін дуже важкий, бо його сплодила кривда, заподіяна одним із тих, що уважають себе покликаними до ширення й закріплювання царства правди та любови братньої в людських серцях. Якщо цікаві, то послухайте!
Друга по обіді. Я мандрую пішки до одної з наших єванг. громад. Товариш моєї мандрівки, старенький селянин, іде поволі й покашлює від часу до часу. Це мене не бентежить. Маю часу доволі, а мандрівка в товаристві ніколи мені не навкучиться. Тема до балачки все найдеться. Ми підійшли до села, через котре вела наша путь. Щоби хоч дещо скоротити ходу, я запропонував селянинові, чи не краще нам піти стежкою поза городи.
— Ідіть, як хочете — каже він — а я таки не піду.
