— Чотири роки тому на весну — почав він оповідати — було мені дуже тяжко за гроші. Продати не було що; заробити не було як. Надійшли Великодні свята. Здалобся було дещо купити на дітей; хлопцеві ще не так, але дівчині таки треба було дещо справити, бо вже їй було вісімнадцять років і розцвілася, як та квіточка. Ба! але грошей не було тай не було за що купувати. Параня моя в плач.
— А ти чого? — питаю.
— Чого? Інші дівчата мають нові спідниці, черевики й станики, а я в чім покажуся між них?
— Інші дівчата були на службі тай все собі посправляли — кажу їй — А ти що?
— То і я піду на службу — відповідає Параня.
— То йди! — кажу — Хиба я тебе тримаю?
Більше ми про це не говорили, аж якось по Великодних святах каже мені Параня, що вже найшла собі службу.
— У кого? — питаю.
— В л-кого ксьондза.
— Зле тобі сидіти дома?
— Зле — не зле, але пересиджу літо тай знову не буду мати нічого. Ліпше мені піти на службу то заслужу собі хоч на одяг. Реєнтий казав, що в ксьондза служба легка.
— Най буде — кажу — але уважай небого! Служба не дружба!
— Добре, добре! — каже. Зібралася тай пішла.
Якось я не мав часу, щоби з нею піти.
— Колись я при нагоді — думаю собі —
