Цю сторінку схвалено
XC.
ЧУДО.
Очима стьрілись ми, и ти мені сказала,
Що я вінок ношу, письменства сюзерен,
Схилила голову с покорою васала,
И не постерегла, що то не лавр, терен.
Так! хитьрі книжники й лукаві фарисеі
Розмножили свое потомство беш числа,
И доленькі зьвізда письменськоі моеі
Мене в синедріон на суд их привела.
На раді розумів, у пиндженьні жорстоких,
Присуджено мені носити сей терен,
Щоб ним жахав мужів, талантами високих,
И сивих юношей, и любомудрих жен.
Но ти вклонилася, и чудо сотворила,
Якого не творив ніхто ще на землі…
Глянь! лаврами мене незрима сила вкрила…
Глянь! демони терен в геенну понесли.
Чи чуєш? с-під земли щось глухо завивае…
Се плаче, с скрежетом зубів синедріон:
Тепер носить ёму вінок сей припадае,
Що в пиньді присудив мені ёго закон.
—o—
