Я втік од них и в пустирі осівся,
Я міз зьвірят вселився бессловесних.
Риканьнєм их мій дух не веселився,
Як и словами столичан бешчесних.
Одним один душею між чудовищ,
Я поучавсь твореньням рук Господьніх;
Цураючись невольницьких соборищ,
Шукаючи одради в помислах свободних.
Я забував свою лиху годину,
Не згадував про голоднечу раньню,
И позирав на рідну Украіну,
Як на свою матусю бесталанну.
Умерла ти, матусенько Вкраіно,
Серед козащини, серед незгоди;
В крові й руіні цьвіт найкрашчий згинув
Твоеі благодатьнёі природи.
Умерла ти в своій красі роскішній,
Заплющила очиці, склала руки.
Побив мороз и тьвій первоцьвіт пишний,
Дознала й ти від лиходіів муки.
Умерла.... Може ж, на твоій могилі
Цьвіте калина, соловъі співають?
Ні! всюди мертво; тількі в домовині
Тебе потомки-черви розъідають.
