сять, не два́дцять ро́ківъ городи́ насъ руйнува́ли и, мовъ те поло́хане ста́до, съ кутка́ въ куто́къ по Вкраі́ні ганя́ли. Тілько що ми, селя́не та хуторя́не, нічо́го не запи́сували, тимъ воно́ й пішло́ все те въ непа́мять, яко́го ми ли́ха, яко́і нару́ги одъ городя́нъ дознава́ли; а вони́-то, бачъ, куди́ якъ пи́шно на папе́рі слебізува́ли, що ось бо сяки́й та таки́й князь изъ дружи́ною и во́і своіми на чужі зе́млі хожда́ше, городи́ й се́ла воюва́ше, ось бо му́ри кошто́вні созида́ше, ліпото́ю облека́ше и хвалу́ Бо́гові воздава́ше. Ато́ ще уста́вами своіми за́чнуть на папе́рі велича́тися та су́дніми гра́мотами та номокано́нами, що безъ нихъ не зуміли бъ ні розміжува́тися, ні розсуди́тися, ні зійти́ся, ні розійти́ся, та що́! и зовсімъ би ду́рнями безъ городя́нъ зоста́лися. У города́хъ и купе́цтво, у города́хъ и реме́ство, у города́хъ и нау́ка собі зъ да́вніхъ даве́нъ сідало ма́ють. А яка́ всёму́ тому́ ціна́ нало́жена, те вже неха́й оди́нъ Госпо́дь раху́е.
Якъ вамъ, пано́ве, здае́тця: чи одна́ково въ ма́чухи, якъ и въ ма́тери? Оце́ жъ насъ, селя́нъ та хуторя́нъ, ви́кохавъ назва́ний ба́тько — го́родъ, въ тяжкій нево́лі, та ще й дя́ки одъ насъ вимага́е: мовля́въ, безъ ме́не ди́кимъ
