„Що се ви, пане?” каже добродїй. „Чого се ви так божитесь?”
— „Який же я пан? Я не пан, а циган!”
„Господь з вами, пане! Що отсе вам приснилось? Чи ви-ж таки на цигана походили?”
— „Що за мара така?” думає циган. „Чоловіче добрий!” каже. „Годї тобі глузувати! Виведи тільки мене із сїх хат, так я твого й панства не хочу; та знайди менї мій бриль та свитку”.
„Та що бо отсе ви менї кажете, пане? Як би я посьмів над вами глузувати? Нате лишень одягайтесь, та ось принесу вам чаю”.
— „Що за диво?” думає циган. „Справдї він до мене так говорить, як до пана. Надїну вже, так і буть, сей жупан: що буде, то буде”.
Аж ось несуть йому чаю, — він пє; дають люльку, — він і люльку тягне; дають поросятини, — їсть він і поросятину. А потім знов чаю, а потім знов ковбас та поросятини, так що аж живіт йому обдуло!
На другий день, ще він не прочинавсь[1], а тут йому уже й несуть чаю, горівки, вареників, ковбас, сала, — так що йому уже і в пельку не потовпилось!
От циган бачить, що всї йому кланяють ся у пояс, та знай величають паном, — перестав боятись і давай орудувати по свойому: „Горілки! музику!” гукнув він на прислужників.
Зараз вродилась і горілка й музика.
Циган дмухнув разом з півкварти, покректав, закусив, та так повеселїшав, що аж підскочив. „А нуте горлицї!”[2].
Музики загули, а циган так і пішов кружка по мальованому помосту.
— „А що-ж ви не танцюєте, вражі дїти?” гукнув він на людий. „Танцюйте! пийте! їжте! — Я не жалую нїчого!”
От і народ давай виступати по одному та по двоє, — і підняли такий галас, як на весїлї!
