Корсунщинї ловчого, а про-те сьмілива мова його дуже була панам не по-нутру.
Ну, дарма. Кат вас бери з вашим двором! Осїв ся Мартин Гак крій села, в убогого чоловічка; давай у-купі з ним хлїб заробляти. А батько йому тільки й зоставив, що пару жупанів та шапок високих козацьких зо дві. І той не вмів коло панів нажитись. Доглядав панського добра, як свого власного: думав, що й син на готовому хлїбі вік свій звікує; а синові прийшлось просо товкти в макітрі. Справдї усю зїму було товче в макітрі просо, бо на ступу убогий чоловічок не спроміг ся; а Днїпро розіллєть-ся, то він і носить на пристань пшоно. Полїщуки[1] на Низ Днїпром ідуть; то скільки хоч винеси пшона — усе закуплять, бо вони люблять його страх, а просо в їх не родить. Та ще було косить по людях, за плугом ходить, жне. От і ввесь його заробіток.
Жаль стало панам, що такий уданий юнак марне свій вік тратить, — мовляв, з хлопством тільки псуєть-ся; узяли його в двір ловчим, — уже не ті пани, другі. Що-ж? Яка в кого вдача. Правда випхала його знов із панського двору. Не схотїв схибити словом на полюваннї; мірошник повалив дика, а не панич. А паничеві, бачте, хотїлось перед молодою виставитись: він саме залицявсь до грабянки. „Лайдак”, мовляли пани, „неадукована бестія!” та й геть від себе ловчого.
Знов наш Мартин просо товче в макітрі та до Днїпра носить. Женитись би йому та пристати в прийми. Що-ж, коли перед тестем та тещею не хотїв голови нахилити! А вести жінку в чужу хату — се не його була вдача. Так вік молодецький ізживав марне. Лицялись до його дївчата, що вже й казати! Було
- ↑ Полїщуки — Білорусини мешкаючі в Полїсю, болотнистім краю над Припетію, правобічним допливом Днїпра.
