ми шарпають, то гайдамацтво було нарине з низового Днїпра, а не гайдамацтво, то гледи — Татарва вкинеть-ся в села. Погано було тогдї жити; все було стережись не того, так иншого чорта. Та ще, собі на лихо, опіяки великі були тогдї пани Ляхи (тепер трохи вдержують ся); то було заведуть ся на бенкетї та село на село й пруть: бий ся за їх лобату[1] голову! Ну, хлопцї ж було таки й бють ся, споминаючи стару козащину, а старі тілько панів з обох боків лають. Пук, пук по-верх чужої голови; а зійдуть ся на шаблї, побрязкотять та й годї. „Щоб їм добра не було, сим цвенькачам!” мовляють: „як вони нас брата на брата підцьковують!” Иногдї тут-же було й помирять ся вражі дуки, зачнуть вівати серед поля пити, а наш брат не один постреляний конає. „Ale to nic”, мовляють між себе панове: „нехай молодїж цьвічить ся, щоб зуміла Татар та гайдамацтво проганяти”.
Коли-ж чуємо ми по-над Росавою, що вже гайдамаки не злодїйським робом ходять. По всїй Смілянщинї, Чигиринщинї, Уманщинї червонїють гольтяпаки у панських жупанах; жидівські шапки роздаровують молодицям на заткала — верхи[2] затикати; ксьонзівськими орнатами сїдла вкривають. Хмельнищиною скрізь по Вкраїнї запахло. І в нас по-над Росавою декотрі парубята позникали і коней з панських косяків[3] позаводили. Вжахнули ся пани; давай на-вкруги токів та дворів справляти варту самими паничами. Найкрасчому Русинові не діймають віри; всїх нас уважають за гайдамацьких дядьків. А в нас і думки тієї не було, щоб гайдамакам понатуритись, бо й то були людські добродїї, незгірші від кварцяних[4] або народових[5]. Коли в кого жупан саєтовий від прадїда
