залежавсь, не надївай до церкви — злуплять. Коли в кого коник у лозах вигулявсь, найдуть — не сховаєш ся. І все було вражі сини беруть у позику, нїчого не рабують, не жакують[1] по татарській. То вже, коли було терпіти від кого напасть, так лучче від панів.
Се ж то старечі голови так міркували, а парубоцтву хоч і не кажи. В тих на умі тільки співи про козацьку славу та про здобич велику. Та що? я й сам, дарма що вже був жонатий, де було знаю по пасїках старих людей, так було туди й прямую. „Дїдусю!” скажеш було поздоровкавшись: „чули про нову Хмельнищину?” — „Шкода говорити, синку! Не що-тижня велике сьвято, не що-року весїля”.
„А заспівайте менї, серце дїдусю, тих пісень, що з старосьвіщини позоставались”. — От було й заведе:
„Ой став пугач на могилу,
Та й крикнув він: пугу!
Чи не дасть Бог козаченькам
Хоч тепер потугу.
І день і ніч войни ждемо,
Здобичі не маєм.
Давно була Хмельниченька,
Що вже й не згадаєм.
Ой колись ми воювали,
Та більше не будем;
Того щастя й тої долї
По вік не забудем”.
І що б то здаєть-ся! Слухаєш, та й заплачеш. Такий час був, що й дерево, ти б казав, шумить про давню козацьку славу. Тим-то було тільки по пасїках і почуєш старосьвітську пісню. Крий Боже, хто заведе на селї! У Бранїцьких та в Яблуновських, то за старосьвітські піснї і голови людям стинали.
- ↑ Жакувати — грабити, розхапувати.
