гові молить ся, а Жидівка з жидівчатами так поховались, що й собаки не винюхали б. Декотрі шуткували з рандаря:
— „А що ти чинити-меш, Жиде, як гайдамака під ворота прийде? Чи книжку читати-меш, чи під саж[1] утїкати-меш, чи вийдеш на-зустріч та горілкою витати-меш? Ой уже-ж тобі, Лейбо, карбів не писати: буде тобі гайдамака спину карбувати, буде тобі за оранду вистачати плату, носити-меш, хоч не схочеш, опанчу червчату[2].
Під такий дивний час якось розжевріє розум людський, і мов з його искри посиплють ся. Хто з-роду мовчязний був, дивись — глаголе таке, наче не при собі ходить. І нїхто б не вгадав, чи ми будемо битись, чи миритись із тими колїями[3]. По инших селах люде жалкують ся було дуже на панів, то й не диво, що визирали сїчових гостей; а в нас пани не були лихі до людей, — так собі пани та й годї. І рандар у нас годящий був. Весїлля справляємо було під його цимбали. Тільки що борода чортяча, а то зовсїм наче християнин: і горілки випє, і пошуткує, і не дзижчить, як говорить. От-же кажи! Зненавидїли люде пана і Жида, скоро прочули про гайдамаччину. Чудний був час — хай уже не вертаєть-ся!
Крутять ся тай крутять ся поперед двору гайдамаки, а до воріт не приступають. Вже й вечоріє. Вже наші серед двора заходились і вечерю варити. Підохотившись горілкою, пісень усяких співають, і про Хмелницького забувшись ріжуть. А гайдамаки собі в гаю вигукують. Прислухаємось, аж одна пісня, що в нас, що в їх:
