Звонтпили тогдї пани, поховались у будинок; позамикали двері дубові; сидять з рушницями коло вікон. А наші байдуже — співають. Горілкою добре впивались, а піснями ще більш. Тим-часом нїхто не мислив про зраду, хоч і кричав рандар вай-вай, слухаючи співів. Сонце зайшло. Місяць підбивсь у-гору. Декотрі лежали вже покотом, а піснї не втихали.
Слухав я, слухав, і взяла мене охота добути звістки в гайдамак; скільки їх і що вони собі думають? Одвага в мене така, що про смерть анї гадки. Викравсь я з двора в ярок, та поміж зїллям і лїзу, мов той ужака; коли ж хтось мене хіп за шию!
— А куди се, Петре? питає в мене гайдамака.
При місяцї я й пізнав нашого-ж таки яселничого[3], що втік на панському конї.
— Куди-ж? кажу, наче менї й байдуже. — А вже-ж до вас.
— Так наша віра?
— Ваша.
— Ходїмо ж от-сюди.
Та й повів мене по-за кручею на узлїсся[4].
Дивлюсь — із-за дерева димок біжить, проти місяця золотить ся. На узлїссї варта спитала тільки: »Наша віра?” та й пропустила.
