Далї, помовчавши троха: — Бач, каже, де я з чернецтва опинив ся! У гайдамацтві!… Не мав я за розбишак тих людей, що їздили з Сїчи по манастирях; не розбишацьким духом вони дихали, та дїло їх вийшло гидке перед Богом і перед людьми. Ми то думали приспішити волю селянам, та мабуть чи не в гіршу кормигу їх запрягли. Хотїли слобонити рідну сторону від напасників, а розплодили таких драпік, що аж землї важко під ними. Скоро розпочалось кріваве дїло наше, зараз я постеріг, що нема в йому Божої правди. Не такій ордї Україну рятувати. Коли-б хто від неї самої слобонив Україну; а поки слобонить — кріваві річки ллють ся та й ллють ся. Отсе-ж я, брате, бачу, що лихо, та й почав декого з свого куреня на иншу дорогу звертати. Послухали мене, схаменулись. Сорок нас, як один, готові від розбишак відрізнитись[1], аби нас приняли в який замочок. Нехай їх прийде тогдї хоч тисяча — нїчого нам не вдїють, бо я всю їх удачу знаю і зумію від них оборонитись. Як зійде сонечко, ми почнем знов перед панським двором вихрувати[2]. Тогдї дивітесь — відрізнить ся купа від инших, та й почне в-гору шапками кидати. Відчиняйте тогдї ворота. Аби нам де ногу твердо поставити, не пустимо гайдамацтва дальше ширитись. Що Залїзняк із Ґонтою робить, нападаючи на людей заможнїх, те я вчиню, боронючи всю Корсунщину від гольтяпак.
Тільки що се він вимовив, аж за плечима в його хтось гукнув:
— Не діждеш!
Я зирк! Страшенний сивий гайдамака обома руками підняв над собою здоровенну шаблюку. Не встиг я скрикнути — гаряча кров козацька бризнула менї на вид. Мартин Гак простягсь неживий коло мене.
