приступу до неї з залицяннєм. Чи батько був дуже гордий, чи дочка дуже пишна, того не знаю; а знаю, що було вернеть-ся инший крутиус із Війтовець та й ходить, мов неприкаянний. Спитає його про Орисю товариш…
„Шкода”, каже, „брате, нашого повабу[1] й залицяння! Не для нас зацьвіла ся квітка! Може хто й застромить її собі за високу шапку, тілько той буде не з нашого десятка”.
А товариш похитає мовчки головою та й подумає: „От-же занапастила козака!”
А Орися була вже не дитина, вирівнялась і викохалась, як біла тополя в левадї. Подивить ся було на її старий сотник, подивить ся на її пишний зрост і хорошу вроду, порадуєть-ся батьківським серцем, що діждав на старість собі такої дочки, а часом і посумує: „Доспіла єси, моя ясочко, як повний колос на ниві! Та чи знати-ме женчик, яку благодать бере собі од Господа милосердного? Єсть багато людей, і статечних і значних, що залицяють ся на тебе, та не хотїлось би менї оддавать тебе в руки сивому дїдові: звялить тебе ревнуючи[2], як вітер билину в полї. Ой, не хотїлось би оддавать тебе й за молодого шибайголову, що не поживе довго без степу та коня, поляже в полї буйною головою, а тебе зоставить горювать з дїтоньками!”
Так собі думаючи та гадаючи, старий Таволга часом тяжко-тяжко засумує, аж сльоза покотить ся йому з ока.
А Орися росла собі як та квітка в городї. Повна та хороша на виду, маяла то сям то там по господї в старого сотника, похожала як по меду бжілка і всю господу звеселяла.
