„Орисю, наша панночко!” крикнули дївчата, скоро розчинились ворота. „Чий же то сивий кінь у дворі стоїть? Се-ж того козака, що ми бачили, се-ж твого князя, се-ж твого суженого!”
Гляне Орися, а в серцї наче жаром запекло. Чи вона злякалась, чи вона зрадїла, сама того не знала.
Виглянув у вікно із сьвітлицї молодий козак: їде в двір віз із старими кіньми, із старим сивим погоничем; зелена трава волочеть-ся по боках і бєть-ся по колесах; а із-за сивої бороди старого Гриви, із-за білої зїми, червонїє лїто: повен віз дївчат у квітках та в намистї, — Орися як сонце поміж ними! Виглянув, та аж руками сплеснув: „Се-ж вона, се-ж вона!” І ото вже тогдї почав на прямоту викладувать свою мову пану сотникові, і хто він такий, і чого приїхав. Хто ж він такий, то се вже пан сотник знав давно: Миргородський осауленко, отаман у своїй сотнї, хорошого й багатого роду дитина. А чого приїхав? Приїхав подивить ся, що там за Орися така, що там за дочка в сотника Таволги на всю Гетьманщину; а побачивши та й себе показавши, довідать ся, чи вже надбала шитих рушників у скриню… Про що журивсь, чого бажав пан сотник, те йому як із неба впало. Не довго думавши, позвав Орисю. Ввійшла в сьвітлицю, червона як калина.
„От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи може підождеш красчого?”
Хоть-би тобі слово промовила, хоть-би тобі очима зглянула. Стоїть сердешненька і головку схилила.
Бачить пан-отець, що не діждеть-ся од неї одвіту, — бо де-ж таки, щоб дївчина сказала, що в її на мислї. Очицї хиба скажуть, а сама нї. Пораховав се пан-отець, та й каже: „Де вже такий козак та люб не буде! Обнїміть ся ж та поцїлуйтесь, та й Боже вас благослови!”
Обняв козак Орисю, поцїлував у тії губоньки, що наче з самого меду злїплені, і вклонились обоє низько, до самого долу, пан-отцеві.
