Сторінка:Куліш П. Оповідання (Джерзі Ситі, 1917).pdf/5

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
ОЧАКІВСЬКА БІДА.
——o——

Бував тут колись часто у нас у монастирі полковник козацький з того боку Днїпра; звав ся Перепелиця. То було як зачне росказувати про давнїї войни, так умора та й тілько[1]. Що — каже — тепер за войни? То як колись наші Заднїпрянські козаки войовали, так, так! То — каже — народ храбрий і до войни тяжко способний. Як згадаю — каже — собі, що як був я сотником, то ходили ми з сьвітлїйшим князем Потьомкиним аж на край сьвіта, під Очаків, де, казали нам, що жінки як перуть, то праники на небо кладуть: так небо там низенько. То нашому козацтву і хотїлось побачити такого дива, і страшно було так далеко від дому одбиватись. Та що-ж маєш робити, коли приказ!

Отто, ще може тижнїв за два до походу, жінки давай усячину готовить у дорогу: грінки сушить, сало в вози укладувати. Нариштовали повнії мажі[2]. Посходились усї родичі[3]. Плач, жаль такий по всьому селу, що Господи! Де-ж пак! не близький сьвіт до Очакова, де небо вже так низенько, що баби праники кладуть, перучи на річцї. Прощались з нами більш як тиждень; провожали за царину гурбою, з чарками, з пляшками. Плакали, як по мертвих, що й сам я трохи сплакнув, а з козаків деякі й геть то зарюмали.

Отже й пішли ми до того Очакова, на край сьвіта. Прийшли, аж нї: небо ще не дуже низько, а хиба

  1. Умора та й тільки — комедія та й годї.
  2. Мажа — віз тягаровий (татарський, чумацький).
  3. Родичі — свояки, споріднені.