„Еге, панове!” кажу опісля своїм: „отсе вам наука, щоб брали сала ще більше, нїж хлїба, а то бач, яке лихо!”
Ото вже стоїмо ми собі хирні, їмо тії грінки. Як ось стала чутка, що Турки йдуть під Очаків. Посилає мене сьвітлїйший з сотнею попереду, а сам мусить би то йти за нами. Поїхали ми та й думаєм собі: „О тепер же мабуть прийшла на нас остатня година!”
Їдем, блукаєм по полю, як неприкаянії. Коли-ж де нї візьмись у степу курява така, наче чия велика панщина почала віяти жито на току в сто лопат. Отсе ж Турки йдуть! Що тут у Господа чинити? Стрілять би то до них, хоч і далеко, щоб почув сьвітлїший та йшов скорійш на підмогу. Так що-ж? поки ще прийде, то Турки нас пошаткують на капусту. А хоч і нї, то як підоспіють наші, то все таки нам лиха конем не обїхати: треба буде стояти з переду, то всї й пропадемо нї за собаку. Що тут у Бога дїяти? Дивлюсь, аж місток над ярком… „Братця!” кажу: „сховаймось під сей місток! Нехай чорти бють ся, а ми пересидим тут лиху годину та й живі до дому вернемось”.
Козаки зараз мене й послухали. Збились у купку коло мене, так як пчоли коло матки. Сидимо; коли ж земля і звідси і звідти гуде, так нїби дві хмари наступають — одна з западу, а друга від сходу сонця. Як зійшов ся ж Москаль із Турками, як стали битись, то — Господи, твоя воля! і родились, і хрестились, такого страху не бачили. А далї чуємо, що Москаль перейшов через місток та й погнав Турка.
От ми тогдї зпід мостка. Дивим ся, аж конї так і грають кругом нас по полю, а Турки, що тріски на дрівітнї, валяють ся купами, а деякі поранені ходять поміж ними і самі не знають, куди йти, бо й сили й сьмілости вже чорт має, а напужані так, як овечки від вовка: що як розжене стадо, то ще довго дурнії стоять, вилупивши очи, по горах, а пастух хоч гукай, хоч не гукай.
