„Колись то давно, іще то Татарського лихолїтя, правив Переяславом якийсь князь. Та й був собі той князь стрілець такий, що аби зуздрів на око, то вже й його; і кохав ся він у польованї. Ото ж раз поїхав той князь на польованє, та й відбив ся у пущі від своєї челядї. Іде та іде пущею, колиж дивить ся, аж на лощинї[1] пасеть ся стадо турів.“
„А що-ж то, дїдусю, за тури?“ спитала ся Орися.
„То, моя кришко, були дикі бики з золотими рогами; тепер уже їх нїгде не зуздриш. Бачить князь тих турів; тілько не дивуєть ся на їх золоті роги, а дивуєть ся, що при них стоїть дївчина, така, що усю пущу красою осьвітила. Поскочив він до неї; а від неї так сяє, що й приступити не можна. Забув князь і про свою челядь, і про те, що заблудив у пущі: вхопила його за серце тая чудовная краса.
„Дївчино!“ рече, „будь моєю жоною!“ А вона рече: „Тодї я буду тобі жоною, як Трубайло назад вернеть ся.“ А князь їй знову: „Як не згодиш ся на моє проханє то я твої тури постреляю.“ — „Як постреляєш мої тури, то вже більше нїчого
- ↑ Полянцї.