не стрелятимеш.“ Розсердив ся князь, взяв лук з плеча і почав стріляти золоторогі тури. Сунулись тії тури в пущу так і ви валяли дерево; а князь за ними знай пускає стрілку за стрілкою. Прибігли над Трубайло… а Трубайло тодї був не такий вузенький як тепер, — прибігли над високу кручу і всї шубовсть у воду! та й нї один не переплив, усї каменем лягли по дну, аж річку загатили. Сплеснула тодї дївчина руками: „Потопив єси моїх золоторогих турів, блукай же тепер по пущі по всї вічнії роки!“… Отже й блукає, кажуть, той князь до сього часу по пущі, і нїяк не знайде свого Переяслава. А Переяслав був уже і в Татарських руках, був і в Лядських, — чого вже не було з тим Переяславом? А він не знайде його, та й не знайде. А дївчинині тури лежать і досї камінями в водї, і от прислухайсь: то не вода реве, а ревуть тури глухо з під води. Отже, кажуть, буде таке время, що князь приїде на Турову Кручу, повстають тури і підуть шукати собі диких пущ по Вкраїнї.
Слухають дївчата, та аж сумно їм стало; слухає Орися, та вже боїть ся
