із старим сивим погоничем; зелена трава волочеть ся по боках і бєть ся по колесах; а із за сивої бороди старого Гриви, із за білої зими, червонїє лїто — повен віз дївчат у квітках та в намистї, — Орися як сонце поміж ними! Виглянув, та аж руками сплеснув: „Се-ж вона, се-ж вона І ото вже тодї почав на прямоту викладувати свою мову пану сотникови, і хто він такий, і чого приїхав. Хто-ж він такий, то се вже пан сотник знав давно: Миргородський осауленко, отаман у своїй сотнї, хорошого й багатого роду дитина. А чого приїхав? Приїхав подивити ся, що там за Орися така, що там за дочка в сотника Таволги на всю Гетьманщину; а побачивши та й себе показавши, довідати ся, чи вже надбала шитих рушників у скриню. Про що журивсь, чого бажав пан сотник, те йому як із неба впало. Не довго думавши, позвав Орисю. Ввійшла в сьвітлицю, червона, як калина.
„От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи може підождеш кращого?
Хоть-би тобі слово промовила, хоть-би тобі очима зглянула. Стоїть, сердешненька, і головку схилила.
Бачить пан-отець, що не дождеть ся від неї одвіту, — бо де-ж таки, щоб дїв-
