Перейти до вмісту

Сторінка:Кулїш П. Орися (Львів, 1901).pdf/7

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

при йому дожити віку. Старий уже був дуже дїдуган той Грива; брови на очи йому понасовувались і борода сива до пояса.

Увійшов у сьвітлицю, склонив ся пану сотнику, та й каже: „Добридень, добродїю!“

А сотник йому: „Здоров, добродїю!“ Бо вони один одного звикли добродїями величати.

„Запряжи“, каже, „добродїю, пару коней, візьми хоч той віз, що було сухарі в походї возим, та повези наших прачок до Трубайла.“

А той йому: „Добре, добродїю, запряжемо. Чому не запрягти?“

І ото зараз іде, бере двох хлопцїв, викочує з під повітки віз, довгий і широкий, добре йому знакомий, що нераз у лихій годинї, засївши за його, відбивавсь від Ляхів, або від Татарви, нераз приняв через його й нужди не мало, часом як трапить ся було утїкать із ним по корчах, по болотах, по багнах, щоб вихопити ся мановцем із залоги. Викочує старий Грива той віз на иньшую потребу; запрягає пару коней, що вже лїта давно погасили в них той огонь, що кипить у серцї, паше з очей і з ніздер, й кидає коня сюди й туди, на страх жінкам і дїтям, а доброму козакови