лаючи по небу, так тая Орися проїзжала широким лугом з своїма дївчатами.
Аж ось — шумить, реве Трубайло за левадами. Як розступить ся дерево, а сонце як заблищить саме в тім місци, де вода рине через каміня, то ти-б сказав, що то не вода, а саме чисте скло, самий дорогий криштал рине з гори і бєть ся на дрібнії склянки об каміня.
Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим вязом, а коріня повисло над самою річкою. Дикий хміль почіпляв ся за те коріня і колишеть ся кудлатими жмутками. А в низу вода рине, та рине! Оце ж тая й Турова Круча.
Дивлять ся на неї дївчата, та й питають ся старого Гриви, чого вона прозвалась Туровою?
„На що вам знати?“ каже Грива.
„Ажеж ти на щось знаєш? Так і нам скажи!“
„Ой, мої голубята! Сказав би я вам, та тілько більше не поїдете сюди на річку.“
„Що ж там таке? Скажи бо таки нам, дїдусю!“
Як узяли просити, не видержав старий, сїв на каменї над річкою, та й почав глаголати:
