„Цей Перебийніс, я думаю, молодий хлопець з Змійова, комсомолець, працює він, мабуть, на паперовому млині і чи не грає й в футбол, де він уже не має нагоди перебивати носи, а хіба ноги ворожим бекам та хавбекам, коли прийняти гіпотезу, що він сам, цей молодий Перебийніс, грає лівого крайнього форварда або ж інсайда.
„Так, о Альцесто, здається, що це та сама гора. Ти бачиш, як там серед дубового і ясеневого молодняку стремить, мов зелена свіча, одиноке дерево.
„Це, мабуть, груша. Я бачу, о Альцесто, твій здивований жест. Звідки знає Леонардо, каже цей жест; що це груша, а не, приміром, берест, чи ще якесь дерево?
„Це, мабуть, груша, повторюю я. Вирубаючи ліси, українець залишає груші. В-осени в одну з субот його сім'я піде в ліс, узявши з собою міхури. Його жінка й діти наберуть повні лантухи диких грушок, маленьких і прикрих на смак. Вони попечуть ці грушки в попелі і вечорами їстимуть їх, як ти, о Альцесто, їси вечорами шоколадні цукерки Моссельпрому. Ця груша є селянський Моссельпром.
„Але й не так, о Альцесто, хотів я розповісти тобі про це дерево… Ти щось хочеш сказати?“
X Свідомий і освічений читач знає те, що каже нам наука фізіології про деякі людські потреби, а саме, що вони абсолютно невблаганні й неминучі. Сила цих потреб така, що, бувши затримані і невдоволені, вони крушать усе на своїм шляху: мораль, звичаї, закони, сімейні вузли, найдорогше для тих самих людей вони крушать, як лавина. Такий голод і така любов.
Але й инші потреби, рідше згадувані в книжках і зовсім не згадувані в віршах, силою своєю чи не більші від цих двох.
„Леонардо, любий“, сказала Альцеста. „Я хотіла б зійти на цю гору“.
Щось тьохнуло в грудях доктора Леонардо від цих її слів, від того тону, яким вона вимовила слово
