„любий“. Невже ж прийшов час? Невже ж зараз закінчиться його психічна подорож у душу Альцести?
„Ходім!“ сказав Леонардо і скерував човна до берега. Він врізався в осоку. Альцеста легко стрибнула на берег і одштовхнула човна руками.
„Я піду сама, Леонардо“, сказала вона з чарівною посмішкою на ніжних вустах. „Я зараз повернуся“.
„Коли є сила, дужча за любов, то, мабуть, ця“, подумав доктор Леонардо. Аджеж вони не розлучалися ні на хвилинку з самого рання.
І він знову почав дивитися на самітне дерево, що стреміло над лісом. Він глибоко замислився і не помітив, як за ним рознялися дві незрівняних руки і, тихо зімкнувшись, затулили йому очі. Леонардо ласкаво одвів руки і повернув голову. За ним у неглибокій воді під берегом стояла Альцеста.
„Я хочу сказати, Альцесто, про це дерево“, мовив Леонардо.
„Я не знаю, що є чудесного в самітнім дереві, що винеслося над ліси і дивиться тобі просто в вічі. Може, воно манить душу тим, що за цею горою є знов далекі й незнані поля і знову гори, що немає краю твоїй дорозі і що тайна, за якою ти мандруєш на гори, розтавши за першим верхів'ям, зараз же чудесно народиться за другим і так маюватиме цілий день, поки ти не прийдеш у ніч.
„Це дерево, як той потяг, що промчав повз степову станцію і навіки розтав для тебе в далині. Це дерево, як той сон, у якому ти пережила нарешті щастя і забула його на світанку. Воно, як той іґдразил. Ясен германської мітології, що вріс корінням у землю і що на нім тримається всесвіт.
„У того, хто створив нас з тобою, про ще сказано краще й смутніше. Я думаю, що в нього більше пішло творчої сили на ці слова, ніж на нас з тобою, хоч я розумний і спокійний доктор Леонардо Пацці, а ти прекрасна Альцеста. Слухай.
