I Коли вчений доктор Леонардо і його майбутня коханка прекрасна Альцеста, через цілий день мандрувавши до Слобожанської Швайцарії, над вечір увійшли низенькими дверима у біле слобожанське шале, сіріч хату, то і читач наш, і читачка, і я сам були переконані, що скінчилася довга подорож доктора Леонардо і що його майбутня коханка, прекрасна Альцеста, зробилася під покровом ночи його теперішньою коханкою.
Там, у хаті колишнього легендарного дроворуба, а теперішнього древонасадця, одночасно з тим мало відбутися законіння нового життя у череві прекрасної Альцести.
Але того не було. І не було саме через корінну ріжницю, що існує наперекір сучасній науці, межи людьми і иншими тваринами, на цій землі сущими.
Святі отці покладали цю ріжницю в несмертельній душі, яка жила за часів тих святих отців тільки в людському тілі, та не жила в тілі тварин, русалок, мавок, лісовиків, чортів, чортиць, домовиків і иншого населення землі, яка й сама мала за тих часів форму не округлу, а пласку на манір млинця в морській сметані.
Та з того часу, як граматисти з'ясували, що бик, кінь і бегемот суть істоти одушевлені, як русалки стали служити за машиністок, лісовики — за лісоводів, а чорти стали служителями живої церкви (що з'ясовується в прокламаціях, виданих у Слобожанській Столиці святими отцями), ця ріжниця геть затерлася, бо сами святі отці нездольні тепер сказати, в якому тілі може перебувати несмертельна душа, а в якому вона перебувати не може.
Граматисти, що прийшли на зміну святим отцям і намість проблеми про число анголів на вістрю голки висунули проблему про виїдене яйце, а також про те, чи писати треба „клуб“, а чи краще писати „клюб“, беручи на увагу, що англійці, вигадавши це