слово, зовсім неправильно й безсовісно вимовляють його „клаб“, покладали ріжницю межи людьми й тваринами в тім, що люди можуть балакати, а тварини цього дару не мають.
Але осли, папуги, павіяни, сороки і вонючки, складаючи більшість самої великої корпорації граматистів, написали стільки статтів та книжок і сказали стільки орацій та промов на тему про виїдене яйце, що стало зовсім ясно, що тварини мають дар слова, усного і друкованого.
Отже й ця ріжниця межи людьми та тваринами виявилася нереальною й несущою. І насправді зовсім не було б тепер способу одрізнити тварину від людини, коли б не одна маленька обставина.
Ця обставина не дозволила докторові Леонардо закінчити в ту ніч свою подорож і полюбити прекрасну Альцесту остаточно і повно, бо Альцеста була людина.
У тварин же ця обставина, навпаки, не лише дозволяє любов, а ще й сигналізує й стимулює епоху любови, що знає кожен, хто бачив по весні у ярах собак, чи бував на злучному пункті для коней.
II „Завтра це скінчиться, любий“, сказала вночі Альцеста, „і тоді ми будемо щасливі“. І вона цілувала Леонардо ще гарячіше, ще солодше. „Я боюся тільки, що не дістану тут, у твоїй Швайцарії, кипілої води“.
Леонардо мовчав. Він не був певний того, що потрібна саме кипіла вода. Аджеж доктор Леонардо знав, що, проходячи під сонцем скілька верстов, вода стерилізується, бо сама випалює в ній усі бактерії. Нарешті колишній дроворуб, а теперішній древонасадець міг розігріти машину, знайдену в руїнах Помпеї та Геркуланума, експортовану за сивої давнини до скитських країв і називану там самограєм.
Але не це бентежило душу доктора Леонардо.
Він ремствував. Він ремствував на природу, ремствував на прокляту ріжницю між людом і тваринами.
