син щез. Старий ще раз дико вилаявся і увійшов у хату. Вітер ущух, і кущі, і стежка, і небо над ними застигли на мить, мов намальовані.
VII „Це моя рушниця“, сказав древонасадець, показуючи Альцесті й Леонардо на світложовте ложе і темносиню цівку берданки. „Я як тільки її купив, то й поніс зразу до коваля — ми й одрізали дула на вершок або півтора, щоб дужче било“.
„Не думаю, хазяїне, щоб ви гаразд зробили“, сказав доктор Леонардо, „я запевняю вас, що законів балістики добре було додержано в цій рушниці, а тому вона тепер дуже розкидатиме шріт. Вона так розкидатиме тепер, що не тільки яка-небудь безпритульна дитина, а й доросла баба непоранена і незаймана проскочить крізь сітку вашого пострілу. Боюся я, що ви, зробивши чин обрізання над вашою рушницею, украй її попсували“.
Але в цей момент щось хруснуло в ліщині — так чути було крізь відчинені вікна — і древонасадець, ухопившись берданки, вискочив надвір. Альцеста хутенько підбігла до Леонардо і сховала голівку в нього на грудях. Кучеряве, каштанове волосся лоскотало Леонардове лише, заповзало в вічі. Він цілував її ніжно і крадькома тішився з тонкого аромату дівочого тіла, волосся й туманних спогадів одеколоню, як з троїстого акорду, де одеколонь увіходив несподіваним, нелогічним бемолем. Він поволі повертав її голову лицем до себе, вона тихо заплющила очі, і їхні вуста стали помалу наближатися. І от Альцеста, хоч і з міцно заплющеними очима стояла вона, але побачила губи Леонардо зовсім близько від своїх уст. Є такий інстинкт — не подих, боронь боже, бо тільки зовсім невихована людина може дозволити собі дихати в таку хвилину — не подих і не погляд — бо очі чесно й солодко заплющені, а тільки інстинкт, що показує, коли вуста мають тихо зійтися. Ще міцніше заплющила очі Альцеста і зовсім злегка розкрила вуста…
