Я почуваю, я цілком усвідомлюю собі мою повинність. Я знаю, що мушу вияснити перед читачем, хто саме з коханців — він чи вона — мають брати в свої губи губи коханої чи коханого, инакше сказати, кому належить право й обов'язок обіймати своїми вустами инші вуста.
Ще раз повторюю, що чесно доклав би всіх зусиль, щоб допомогти в рішенні цієї проблеми, але, на жаль, не маю ні хвилини, ані секунди часу.
Бо в той самий момент, коли Альцеста злегка розкрила вуста, над головами їх громом розтявся постріл…
VIII Це стріляв древонасадець, що він, як успів уже забути неуважливий читач, вибіг на подвір'я з берданкою в руці і тим, власне, дав коханцям змогу поцілуватись.
Дуло ще куріло в його руці, він швидко бурмотів собі в бороду прокляття і пильно вдивлявся в ліщину понад подвір'ям.
Доктор Леонардо вистромився по пояс у вікно.
„Надаремно ви стріляли, добрий древонасадче“, ласкаво мовив Леонардо. „Я вже мав нагоду пояснити вам, що не тільки який-небудь безпритульний птах, а й ціла доросла баба, ваша жінка (коли, б ви мали жінку), непоранена й незаймана пройшла б крізь сіть вашого пострілу, бо рушниця ваша тепер страшенно розкидає“.
Древонасадець нічого не одповів, а тільки бурмотів сам до себе якісь слова. Йому здалося за хвилину перед цим, що він побачив у ліщині на стежці свою першу жінку, котру він був вигонив із хати з дітьми, щоб не об'їдали його. Ще тоді він ясно й просто сказав їй, щоб не підходила до його хати і що инакше він її застрелить.
Вона давно вже вмерла, але що ж то шаруділо в ліщині і що це за баба ввиділася йому на стежці? Не може бути, щоб проклята баба була така живуща, щоб прийти з гробу до його хати й розповісти
