Просто перед човном мрів Черкаський Бешкинь.
„Через міст від Черкаського Бешкеня буде Руський Бешкинь“, сказав Перебийніс. „Коли б я був ваш доктор Леонардо“, додав він похмуро, „я почав би розповідати вам про слово Бешкинь і що може значити це тюркське слово, далі — що таке Черкаси і як воно вийшло, що воно, оце слово, означує український народ, а наприкінці, щоб зробити вам приємність ще раз сконстатував би, що Руський Бешкинь є село сифілітичне.
„Але я не доктор Леонардо (як, утім, і він не доктор Леонардо, а просто собі якийся еспанець дон Хозе Перейра) і замість статистичних даних про сифіліс у Бешкині, розповім вам казку про Велику Любов, бо нарешті — що таке є й той сифіліс, як не знак від Великої Любови.
„На однім хуторі недалечко Дінця жив вікодавній мудрий дідусь-пасічник. Багато років він добував меду з вуликів, багато років райдужні бджолоїди ловили його бджіл, аж от одного року зазнав дідусь любови.
„Але полюбив дід не дівчину молоденьку і не ловку молодицю, і не стару бабусю. І не хлопця полюбив дід, як подумали б стародавні елліни, коли б довелося їм послухати моєї казки.
„Дід полюбив собаку — і собака полюбив діда. Укупі вони ходили на пасіку, і бджоли, поважаючи діда, шанували також його собаку. Уночі собака з'являвся на піч, і дід спав, поклавши сиву голову на його велике кошлате тепле тіло.
„І от завжди в любові буває біда, коли нерівні віком ті, хто люблять одне одного. Старий був дід, а собака був зовсім молодий, йому хотілося гасати на полях, полювати, ловити все, що лякалось і тікало. Отож одного дня собака задавив курку.
„Дуже гнівалися хазяї, сини дідові, але старий так сумував, що вони простили собаку. І знову щасливо жили дід з собакою, коли одного вечора собака не витримав спокуси і знов задавив курку.
