поворухнувся. Дід підійшов ближче і побачив мертву толову, настромлену на палю.
„Недовго постояв дід, а тоді зняв голову з палі, погладив її і обережно поклав у торбу. Узяв він і палю і уломив від неї саме стільки, щоб добрий був ціпок. Потім він повернувся, вийшов з двору і пішов світ за очі“.
XII Уже минули бешкинські луки, уже Три Дінці зіллялися в один і розляглися широким плесом, уже одна сага пішла за Черкаський Бешкинь, уже засиніло за мостом друге пасмо гір, а Альцеста все ще сиділа нерушиме й не сказала ні слова на Орестову казку.
Синілося друге пасмо гір, а за ним бовваніло ще щось, куди більше й величніше і ще синіше, і ще темніше.
„Гроза“, сказав Перебийніс. Ще навколо пекло полуденне сонце, ще ні одної тіни не було на Дінці, а вже росла й набрякала сиза озія край неба. Дуже швидко вона неслася правим берегом, гору за горою вкривала тінь, сага за сагою темніли, і блиск сходив з води. Тінь грянула по Дінцю, очерета стояли зовсім тихо, далекий і грімкий розлігся гуркіт над горами.
„Я боюся, що буде дощ“, сказала Альцеста, „а моє пальто зосталося в Леон… у цього підлого еспанця. Я промокну і застуджуся, і умру, мій Яресю — де ти мене поховаєш?“
Перебийніс не одповідав. Вибравши місце в лісочку на березі він скерував туди човна. „Ой наступає та чорна хмара“, співав Перебийніс, і хмара справді наступала. Човен прянув об берег, Перебийніс вискочив і допоміг вийти Альцесті. Подержавши її трохи в руках, він ніби з жалем поставив її на землю і взявся до човна. Він рвонув, і човен — плюскнувши, як качка вискочив на берег. Тоді Перебийніс акуратно вийняв весла, добув з човна сало, віддав його Альцесті і, ухопившися край човна, враз перекинув його долічерева.
