„Тут, мабуть, цегельня, о Альцесто“, сказав він, „де виробляють цеглу, з якої околишні селяни не будують своїх домів. Та й що инше може бути в такій містині! Може, якийся химерний фантаст сказав би, що це паперовий млин!“
„Ні, це не те“, обізвалася б вигадана моєю фантазією баба, коли б вона випадково опинилася б коло підводи. „Це не млин. Це в нас, бачите, бамажна хвабрика!“
Але в цей момент підвода перегнала б бабу, зап'явши її завісою куряви, і Альцеста так і не почула б слів цього нереального персонажу.
II Отож доктор Леонардо і донна Альцеста ще не сіли в човна на Бахтині, щоб їхати в Слобожанську Швайцарію, а, навпаки, допіру в'їхали в місто Зміїв, і перед їхніми очима промайнули інваліди, що торгують хлібом. У Змійові хлібом торгують перекупки та інваліди і до цього затишного місця не доходить і поговір про те, що в Слобожанській Столиці хлібом торгують виключно греки по формулі: що ріг, то грек, що грек, то хліб. Так само не чували в Змійові й про війну, що її воюють харківські греки з Церобкоопом. Кожного місяця благородні елліни відступають церобкоопові ріг за рогом, подаючися на околиці скитського міста.
На базарі Леонардо і Альцеста спостерегли низку яток просто під небом, що нагадала їм життя рідної Італії, наполітанські житла і сонячне калабрійське вино.
Бо на ятках стояли безкраїми рядами пляшки, пляшки повні й пляшки порожні, а коло них мостився народ, закушуючи хлібом.
„Це не вино“, сказав доктор Леонардо; „це навіть не „хлібне вино“, як на Вкраїні називають картопляний спирт, розведений на шістдесят процентів водою. Це той питомий напій, що його дійсно роблять з хліба на Україні, а в Росії роблять з клюкви, бо там клюква заміняє людям хліб.
