зіву, вуста її зімкнулись, вона відповіла довгим солодким цілунком і отямилась.
Сонце грало, як і раніше; до неї ласкаво посміхався Перебийніс, наче нічого не трапилось і смерть не дивилася їй у вічі з темного ока рушниці. Навіть сало, як і попереду, лежало спокійне і самовпевнене на носі човна.
Тільки на траві лежала рушниця, а в руці у Перебийноса виблискувала якась довга зубчаста річ. Перебийніс уклав її в човна, поклав також рушницю і, одштовхнувши від берега, взявся до весел.
„Бандит не дешево заплатив нам за напад, Альцесто“, сказав він. „Він утратив пилку і він утратив рушницю, а здобув він тільки перебитий ніс. Але я не можу картати його за злочинні наміри, і мені трохи шкода, що я так неделікатно обійшовся з його носом. Я цілком розумію його — аджеж на човні він бачив сало!
Людина, що їсть тільки пісний борщ з хлібом, а подекуди й без хліба, легко може забути про моральні закони і про священне право власности, коли побачить шматок сала у п'ятнадцять кубічних дециметрів завбільшки“.
Альцеста стала в човні і дивилась ліворуч. Лисівський хутір стояв на пагорбі, і від нього починалися озера. Повні й тихі лежали вони в м'яких берегах очерету, і око відгадувало, що в очеретах тих частом немає берега, а знов починається якесь невидиме велике озеро. Ряскою вкрилися рясно озера крайоруч, але всередині були тільки білі хмари в блакитному небі. Кущами ріс городинець у килимах ряски, ті кущі стриміли вгору, як хвости велетенських щук, що занурили голову в саме дно глибокого озера й так застигли.
„Яресю!“ мовила Альцеста. „Починається Озірна Швайцарія. Я бачила Фірвальдштетське Озеро і Женевське Озеро в тій Швайцарії, що раніше постачала на ввесь світ швайцарів, а тепер постачає молочний шоколад „Тоблер“.
