Вони з'явилися востаннє, і знову Перебийніс прикро повернув у лівий беріг. Між деревом одтулилася вузенька чорна протока, роздалася в малесеньке чорне озірце, човен з розгону зійшов на спадистий беріжок, засичав і став.
Перебийніс покинув весла, схопив рушницю й пилку й вистрибнув у ліс.
„Ви забули про ваше сало“, сказала Альцеста холодно і ввічливо. „Будьте ласкаві взяти його: я не потребую подарунків“.
Перебийніс повернувся і глянув на неї. На сонячнім обличчі його боролися усмішка і ласкавий докір. Він насупився, та голос його був, як і раніше, ласкавий і теплий.
„Простіть мене“, сказав він. „Заради всього любого і прекрасного на світі — ні, вислухайте мене, Альцесто, хоч востаннє, — заради того, що ви сказали отам — в очеретяній колонаді — дозвольте мені залишити сало в вашім човні ще на півгодини! Ви дозволяєте, ви не можете не дозволити!“
Він підійшов до рівного високого ясена і почав його пиляти внизу.
Альцеста знов відвернулася і, зриваючи якісь квіти, кришила їх межи тонкими пальцями своїх класичних рук. Пилка дзижчала, тирса намистом лягла круг підніжжя ясенового, а Перебийніс пиляв і пиляв. Він вийняв гарячу пилку і понюхав її. Раптом на обличчі його з'явилося таке неймовірне здивовання, що Альцеста не витримала, і погляд її став як знак запиту.
„Пилка пахне йодом“ — сказав Перебийніс. Він покинув її, кинувся до рушниці і став її нюхати всю вдовж — від мушки й до ложа. Коло замка його ніс спинився.
„Рушниця — одгонить касторкою!“ сказав нарешті Перебийніс і помалу спустив її на землю. Він струсонувся ввесь, ніби прокидаючись від ідіотського сну. „Я не розумію“, сказав він. „Невже?…“
