пильно політичної економії, української стилістики і навіть англійської мови, бувавши в громадянській війні і урятувавшись від смерти тільки тим, що в ворожому кулеметі трапився один з чотирьох сот шестидесяти семи перебоїв, які, відома річ, належать до кожного кулемета і які перебої можна і слід виправляти чотирма стами шістдесят сімма способами, любивши дівчат ревно й ніжно і у відповідь мавши від них таке ж ніжне й ревне кохання і на останці узявшись перекладати українською мовою роман французького академика, що цей юнак перейшов усю ту довгу та розмаїту житецьку путь лише для того, щоб, вертаючись додому з інтимної, веселої бесіди, загинути під колесами трамваю.
Але згадаймо ще, що той юнак жив життям попереду не призначеним і не спланованим ніким.
Ви ж, прекрасна Альцесто, ясно бачите перед собою свою путь життьову. Усе ваше музично гармонійне життя, довгі роки подорожи з ученим доктором Леонардо, остання подорож ваша в Слобожанську Швайцарію і темний кінець тієї подорожи — усе це, гармонійне і неминуче, постало в думці того, хто створив вас, прекрасну Альцесту, і вченого доктора Леонардо. Ви не можете не поїхати в лісові озера і ви мусите їхати в лісові озера зі мною, студентом Орестом Перебийносом“.
Альцеста посміхнулася так, що в Перебийноса одразу стало тепло на душі.
„Я не розумію й половини того, що ви сказали, велемудрий синьоре Перебийносе. Наскільки я бачу, ви ще не загинули під колесами трамваю, і я раджу вас у майбутньому обачно переходити хрещатики Слобожанської Столиці. Коли ви випиляли ці деревляні колеса для того, щоб загинути тут під ними… що ж, і це вам не вдасться, бо я не бачу над цими колесами трамваю. А що до доктора Леонардо, про якого мені вже легше згадувати після того прикрого інциденту в очеретовій колонаді, то ви сами ж мені
