Немов чайка, що шукає в лузі при битій дорозі свої любі діти, шугав човен у коломиї і знову підіймав голову, вибираючись на спадисті сугорби. Дитячі деревляні колеса незґрабно пурхали в колії, і вісь, як кустарна дирчітка, наївно торохтіла під човном. Немов колосальна лялька сама їхала на колесах у дарунок лісовому велетенкові Вернидубові, що солодко спав, витягнувши босі ноги в очеретах, десь за Довгим Озером. Так солодко спав велетенко, що й не поворухнувся, коли лялька підкотилася до самого берега Довгого Озера і Перебийніс почав витягати з-під човна колеса.
Уже він улаштував вісь, уже поставив весла і лагодився зіпхати човна в воду, коли Альцеста побачила крізь кугу чиїсь босі ноги.
„Оресте! Дивіться!“ скрикнула вона. Перебийніс швиденько розсунув зілля і витяг звідти за ноги невеличкого хлопця, чорного і обідраного. Хлопець протер очі й сказав:
„Пустіть, дядю, а то вкусю!“
„Для чого ж ти будеш кусати мене, вічний мандрівче?“ сказав Перебийніс. „Яка тобі з того буде вигода! Краще ти розкажи прекрасній дамі про свою останню мандрівку, а я тобі за це дам, скажімо, три кубічних дециметри сала, бо хліб у тебе, очевидно, є. Починай, о завзятий, невтомний мандрівче. Починай, о соле землі, о їдючий ферменте, що примушуєш мусувати міщанський побут! Починай, хлопче!“
„Попереду ви мені покажіть сало“, ввічливо, але твердо одказав безпритульний.
Перебийніс обрізав скибку сала і дав її безпритульному.
„Я син доброго древонасадця“, сказав хлопець, „він вигонив колись мене з братом і матір'ю з хати. Довго блукали ми, шукаючи притулку, та нарешті я не витримав такого неспокійного життя і втік до безпритульних“.
