перестрелку так — аби стріляти, тільки коло мене один хлопець і каже: „Дядю, я його встрелю, близько дуже собака бігає“.
„Не стріляй“, кажу, „на кий тобі чорт? Роби перестрелку“.
А він знову: „Дядю“, каже, „я його поцілю, гада!“
„Та на кий тобі“, кажу, „біс він здався? Яка тобі, вигода, скажи, дурна голово?“
А він одно: „поцілю та поцілю“.
І поцілив таки, дурень. Австрієць як не закричить, мов заєць, аж у вухах залящало. Підбіг до нього санітар, ізняв із його усе, й сорочку ізняв — а тут холодно, аж зуби цокають, тільки глядячи на нього, і став йому перев'язку робити. А цей дурний ніяк не вгамується.
„Дядю“, каже, „я й санітара поцілю!“
„І не кажи до мене“, кажу. „Я з дурнем і балакати не хочу. А коли ти тут будеш людей без діла стріляти по-дурному, то, ось тобі слово, поцілю тебе самого колись у спину“.
Аж тоді вгамувався. Отак-то бувало славно в нас на австрійському фронті“.
Древонасадець приязно оглянувсь навколо й побачив безпритульного в траві.
„Диви, Ілько!“ сказав він. „Знов ти в мене дошки націляєш. Я ж тобі казав, що встрелю. Ну, лежи, лежи, тільки щоб до хати й близько не підходив“.
Древонасадець вибрав вигідне місце і сів на траві крутити собі цигарку.
Торохтів віз, і з лісу виїхав селянин Черепаха, підстьобуючи свого коня Володьку.
„Чи не треба когось одвезти на станцію?“ сказав селянин Черепаха. „Я саме їхав по горілку, та коли ото проїжджав повз отой бовдур, що з нього балакає на майдані, то й прочув, що не треба пити горілку, бо здорово шкодить на печінки. То я й завернув сюди — лучче, думаю, замість пити одвезу когось на станцію“.
