„Леонардо, де ти? Леонардо, я люблю тебе й тільки тебе! Леонардо, мій коханий, де ти?“
Альцеста тихо схилилася над човном і заплакала. Ніхто не сказав ні слова, всі сиділи тихо й нерушимо. Навіть кінь Володька перестав рвати траву, підняв голову і, здавалося, прислухався.
„Селянине Черепахо“, промовила Альцеста, стримуючи ридання, „запряжіть свого вірного коня Володьку і одвезіть мене на станцію“.
Черепаха тихо підвівся і підійшов до коня. Знову шелест шугнув кушами, кінь злякано заіржав і кинувся в бік, кущі розсунулися, і з кущів вийшов доктор Леонардо.
XVI Він весь був обсипаний тирсою, ішов поволі і затуляв собі обличчя останнім номером італійської газети „Воче Дель Пополо“.
Поволі, не кажучи ні слова, він підійшов до Альцести і одтулив своє обличчя.
„Альцесто“, сказав він слабким, далеким голосом, „ти покликала мене і я прийшов“.
Альцеста як заніміла дивилася на нього. Так, це був він, виснажений, стомлений, блідий, як привид, обсипаний тирсою, з перебитим носом, але це був доктор Леонардо; живий і коханий, він стояв перед нею.
Немов прокинувшись від тяжкого сну, Альцеста кинулась до Леонардо. Вона мовчки цілувала його пилом припале обличчя, поранений ніс, обтрушувала рученятами тирсу з любимої скуйовдженої голови, цілувала йому руки, плакала, сміялась і знову бралася цілувати. Нарешті, немов потомлена в смерть, вона схилила голівку йому на груди й затихла.
„Коли ми розлучилися з тобою, кохана“, почав Леонардо, „я випадково прочитав у цій газеті, що в передостанньому номері її якийсь безвідповідальний негідник зганьбив моє чесне, незаплямоване ім'я, написавши про мене, що я не є доктор Леонардо, а якийсь еспанець дон Хозе Перейра.
