фабули, милий Черепахо, непорушні й непохитні, як фізичні закони, що ви знаєте добре й сами. Згадайте, як ви, розповідаючи про спійману вами на доріжку щуку, казали своїм приятелям і иншому козацтву, що щука була не більша й не менша, як вісім фунтів завважки, а вже потім додавали, що щука тая перебила хвостом поводок і зірвалася, навіть не дійшовши до корми вашого дощаного човна. Отже, я мушу просити вас, друже Черепахо, скоряючися фабульним законам, везти нас на Бахтин“.
III „Володько“, сказав селянин Черепаха, звертаючися до свого коня, масти гнідої, „Володько, хіба вони понімають! Він заплатив мені рубля, щоб я їх віз у Бахтин, і я везу…“
„Володько!“ сказав ще раз селянин Черепаха, поточився і впав коло возу на шлях. Альцеста зойкнула і затулила обличчя лайковими рукавичками. Але Черепаха уже звівся на ноги, вибрався на лінійку і хльоснув по коневі.
„Він, мабуть, пив багато куасс“, сказала Альцеста.
Та Черепаха не погодився б із тим, коли б він чув ці слова. Він випив просто свою ранішню порцію, потішаючи себе, як і кожного дня, тим, що його скривдила баба-перекупка. Він згадував цей факт кожного разу вранці, коли особливо гостро відчувалася потреба випити, згадував мовчки й про себе.
А випивши, він починав про цей факт розповідати і завжди в тій короткій формі, в якій він звернувся до свого коня Володьки.
Увечері він вертався назад до Змійова, і вкрай роз'ятрений уже своїми власними промовами, випивав знову.
Другого ранку йому сильно кортіло випити, і він знову згадував про факт.
Так минало життя селянина-куркуленка Черепахи і його коня Володьки.
IV Коли подорожній сідав у човна на Бахтині, то перед його очима розгорнулася така картина. Ліворуч поблизу берега селянин Черепаха ховав
