гетьманові нема чого й говорити! — сказав митрополіт і при останніх словах аж скрикнув.
— Чом же так, сьвятий владико?
— А тим, що поки наша церква залежить од цареградського патріярха, ми вдержимо свою автономію і свої права. Не такої засьпіває нам московський патріярх Никон, чоловік простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Він зламає нашу автономію і запроторить наших владик і попів в свої льохи, в котрих він карає муками своїх духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман і не допоминаєть ся! — знов ажь крикнув старий владика і його посїчені кучері задрижали кругом голови.
Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати Москві, бо він не любив Москви; його блискучі карі очі аж заграли, але він не насьмілив ся виявити своїх потайних власних думок і мовчав: він мусїв чинити волю і наказ гетьмана.
— Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернигова: пішла нїби чутка, що московський патріярх Никон думає заново перехрещувати нас всїх на Українї, бо ми хрещені через обливання водою; наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути її з головою в воду: благодать божа даєть ся й через обливання, бо це тільки форма сакраменту. В Москві на нас вважають за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патріярхом.
— Що правда, то правда: тепер у нас на Українї владики й протопопи люде з високою просьвітою, а в Москві владики невчені й прості; одні другим нерівня, — обізвав ся Виговський.
— Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.
