У давню давнину вкраїньский народ жив невеличкими племенами; кожде плем'я звало ся по своєму: поляне, деревляне, дулїби, сїверяне, уличі, тиверцї. В купу вони не єднали ся, а кожде племя жило собі окремо, окремою громадою. Громада усьому й порядок давала. Звичайно в кождім племю було своє місто або город; там на майданї сходила ся громада, і такі сходини звали ся віче. Віче міркувало про громадскі справи і як воно присудить, то так і робить ся. Віче вибирало собі старшого, що звав ся князь. Князь уже і порядкував, слухаючи віча, і командував, як була війна. Хоч війни спершу було не богато; все то був народ хлїборобский, а вільного степу було без краю, не було за що дуже і сварити ся. Часом хиба не помирить ся племя з плем'ям, посварить ся, то трохи й повоюють. Через те народ наш у ті часи до війни не звик і войовитий не був. Більше привчали його до війни сусїдні хижацкі народцї, бо вони нападали на наших людей, то треба було від них відбивати ся. Де-далї й князї заводили вже при собі повсякчасне війско: через те вони почали вбивати ся в більшу силу, тодї вже й віча не слухали.
Віра в них була така, що молили ся до сонця, до неба, до води, до землї, і тому подібного; над усїм у них були боги:
