культурою, держава франків зайняла з самісінького початку свого історичного буття, себ-то з Хільдеріха та Хлодвіга І, зовсім инакше становище. Франки, навіть за повільного розвитку держави їхньої, не тільки не покинули того ґрунту, на якім зміцнів і зріс їхній народній організм, але вдержали за собою свої давні території на долішньому Рені й Маасі й завсіди уважали їх за свою первісну батьківщину. Знов-же, міцно зберегаючи свої германські особливості, вони утворили державу, що з перших днів своїх була по суті німецькою й зоставалася такою аж доки її було зруйновано. Рівночасно через вплив римської культури — і то не тільки духовної, що перейшла до неї за посередництвом церкви, ця держава стала на варті всього заповіданого европейським нащадкам великим минулим Риму. У франкській державі римський та германський елементи були неначе в відносній рівновазі й тому могли вилитись у деяку єдність змісту й форми. І вона, ця єдність, зміцнила в собі наявні наслідки мину лого культурно-історичного розвитку та й стала за підвалину до вищої культури по-каролінзької доби. Річ у тім, що вже в салійських франків, що-разу як вони набували нову романську країну, регулярно постерегаємо дуже повчальне явище — романська людність ніби віддає їм сили в тому розумінні, що діє на германських завойовників так, що вони, звичайно, направлялись потім на своїх кревних. От, як Хлодвіг I придбав для своєї молодої держави давні римські країни по Марні, Сені й Луарі, а так само суто-германську країну алеманів — на лівому березі Рена, так і його спадкоємці набували то романську Бургундію, то німецьку Тюрінгію. Іще за Карла Великого повторюється ця цікава паралеля хоч-би в фактах — а) звоювання романізованої значною мірою лангобардської країни та північної Еспанії і, поруч з тим б) остаточного знищення баварського герцогства, як самостійної політичної одиниці, і мало не одночасного цій події звоювання Саксонії, де до самого кінця VIII в. збереглися давньогерманські установи й принципи народньої волі.
Всесвітня держава Карла Великого ще раз з'єднала в одне ціле країни й народи, які, хоч і роз'єднавшись поміж собою по розпаді західньої римської імперії, все-таки в найістотніших пунктах свого культурного життя тісно залежали одне від одного. Через те вони й не могли не підлягати тій державній формі, що за Карла Великого висловлювала була цю спільність їхніх унутрішніх інтересів. Та усвідомили цю спільність зазначені народи тільки через ту нову суперечливість, що в ній вони були опинилися, як члени об'єднаної каролінзької держави, різними иншими сторонами, напр., у відношенні до грецької церкви, ще більш супроти ісляму, що на сході став був за спадкоємця римської імперії, а надто супроти поганської віри германських та слов'янських народностей, що за найближчих сусідів поробилися їм тепер гордовиті франки. На всі ці стосунки та на глибокої ваги завдання, що повстали були з них для франкської
