держави, не аби-яку увагу звернула „Західня Римська Імперія“, що її відновив Карло Великий р. 800. Особливо цікаво, що вже сучасники визнали широку політику франкського короля за цілком слушну і поставили його на керівника та оборонця об'єднаного христіянського заходу. Та всупереч блискучій зовнішності, нова держава була позбавлена тієї внутрішньої сили, що дала-б їй на довший час реальну вагу. Це становище збереглося за каролінзькою імперією більше в ідеї, ніж у дійсності, більше в теорії, ніж у практиці державного життя. І навіть тут воно існувало лиш остiльки, оскільки Карло Великий після того, як короновано його на імператора, поширив був свою владу на всі підлеглі народи й надав їй теократичного характеру. Простіш кажучи, вийшло так, що політичну єдність заступлено було єдністю релігійною, і всі народи та племена, такі неоднакові мовою й звичаями, побутовими своїми нормами й правними до державної голови стосунками, мусіли були становити собою єдине ціле, перебуваючи лиш в одній вірі й церкві. А разом з тим церква здобуває виключний авторитет і дістає провідну ролю в державних справах і зовнішній політиці: так, приміром, коли франкська монархія давно вже була воювалася з мусулманським світом та змагалася проти поганської віри, керуючись у цьому міркуваннями власної користи, то тепер вона мусіла провадити ту-ж саму боротьбу за дорученням од церкви та з її морального освячення... Загалом кажучи, від того, що відновлено Західню Римську Імперію, найперше й найбільше виграла церква; позначилося це вже на тому, що багато різкіш попідкреслювано було обов'язки нового імператора супроти церкви, аніж належні монархові права супроти неї.
З усього цього бачимо, що нова імперія в собі самій мала коріння швидкого розпаду. Спільність віри не могла заступити відсутньої державної єдности. Отож, хоч як її, єдність отую, підкреслювано, проте довелося таки визнати, що держава, нехай навіть як фіктивна носійка інтересів цілого, не могла була претендувати на твердий економічний зміст, що вона, боронячи своє існування, мусіла спиратися на церкву — на ту саму церкву, що над нею силкувалася була панувати. В цьому саме доволі виразно виступає кволість унітарної каролінзької держави; ще яскравіш виявляється вона в тім, що стосунки підпорядкування межи представниками влади, що вони, стосунки оті, лежали були в основі спільно-імперського життя, тлу мачено (так це водилося й взагалі в середні віки), як суто-особисті звязки володаря з підлеглими. І франки, й лангобарди, й бургунди, й баварці все ще не втратили своєї племінної індивідуальнocти; супроти єдиної франкської держави перебували вони в докладно визначених і різних правних стосунках, а втім стосунки ці ґрунтувалися не на визнанні організованої держави незалежно від правителевої особи. Той патріярхальний характер державного урядування, що визначав був усеньку внутрішню діяльність Карла Великого
