що аж диво. У черниць вона всего навчилась. А Калина, як ходила, то з великої радости здавалось землі не доторкала ногами. Ще дуже молодо виглядала, а тепер стала ще гарнійшою та відмолоділа ще більше. А вже не могла досить нахвалитися перед сусідками своєї донечки. Оксана крім того всего вміла дуже добре грати на фортепяні. Вона не переставала просити батька, щоби купив їй фортепян. — „То не багато коштує“ говорила донечка приголублюючися до свого батька — „а будете бачити, як то буде гарно та весело, як деколи в неділю або в свято дещо заграю“.
Старий якось не дуже похочував. Все отягався. То було для нього дуже великим збитком, тай де то хто бачив, щоби в хлопа таке могло бути. Але Теофіль любив свої діти надусе в світі. Тож як Оксана стала просити та придобрюватися, то Теофіль не був у силі опертися. „Щож мені то зашкодить, мене чейже стати ще на таку дрібницю. Ціле моє життя було пасмом нещасть та смутків, то нехай хоч при кінці його зазнаю хоч трохи втіхи. Коли Господь Бог поблагословив мене такими добрими діточками, то чейже не буде гріхом, коли своїй малій Оксані вчиню ту радість“ — розраджував сам себе Теофіль. І рішився вчинити волю своєї любої донечки.
Не говорячи ні словечка поїхав одного дня зі сином до Коломиї до купця, що торгував фортепянами. Коли вже сторгував, сів старий коло нього з такою повагою неначе був незнати
