Сторінка:Леопольд фон Захер-Мазох. Український Йов (1925).djvu/122

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 122 —

„Ти, сину, будь спокійний“ — відповів старий з властивою собі лагідною усмішкою. — „Пожди, не кричи так на мене старого. Уважай що я в тебе гість. Пізнійше побачиш“…

Дмитро що дня ходив на університет, а старий Писаренко пильнував знова засідань у парляменті. Вечером син ішов по батька і оба йшли до каверні і там перечитував батькови з часописів всякі відомости. Дома Дмитро сидів все над книжкою, а старий курив свою файку і приглядався. Коли він бачив, як син так скоро перевертає картку за карткою, дуже дивувався. Одного разу старий сказав: „Ах Боже єдиний! що то тепер не діється на світі! Як я бачу, тепер люди не лише парою їздять, але й парою читають. Ти, сину, так скоро читаєш, наче парою їдеш. А мені так тяжко читати, що одну таку картку пів дня читаю“.

У вільних хвилях учив син батька далі читати та писати. Так скоро вчився, що незабаром потрафив сам підписатися. Як прийшло раз підписувати всім одно внесення до парляменту, то Теофіль з певною гордістю положив своє імя власноручно, а другі хлопські посли підписувалися лише хрестиком. За пів року пильної науки міг Теофіль вже таки добре писати. Якийже був він рад, як щось в місяць по тім написав до своєї Калини довгий лист своєю власною рукою. Правда писав він його повних дві неділі, але таки написав. А як дивно був написаний. Всі букви стояли як коли в плоті. А заки він написав його, то, як