Сторінка:Леопольд фон Захер-Мазох. Український Йов (1925).djvu/129

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 129 —

зуміти того хама, те бидло, що лише живе на те щоби на других робив. Так декому і здавалося. Та ні. Ті кріваві слези падали на землю, але їх хтось збирав тай ту невинну кров хтось згортав, як дорогоцінні жемчучи, до загальної скарбниці; той гіренький стогін хтось почув і запамятав собі його; те тихе спокійне терпіння хтось бачив тай відчув його. І все те: і ті кріваві слези, ту невинну кров, той тихий стогін і те терпіння впало відтак на голову тих, що спричинювали їх тай не перестане спадати і на їх нащадків.

Минуло гаряче літо і настала студена зима. В зимі кождий сидить у своїй теплій хаті і спокійно споживає Божі дари, які літом придбав. В хаті Писаренка все було теж складно та весело. Але якже всі здивувалися, як старенький Теофіль перший раз взяв до рук часопис „Слово“ читав всім на голос. Теофіль крім того понаскуповував багато всіляких книжок для Оксани. А й Дмитро мав їх багато своїх. В домі Писаренка була велика шафа з книжками наче в якій невеликій бібльотеці. А це на тодішні часи незвичайна річ в українського селянина.

Незабаром Теофіль Писаренко дочекався справляти два весілля нараз. Дмитро з Варварою Нагнибідюківною станули в одну, а Оксана з Іваном Семотюком в другу пару. В сам день вінчання, коли зблизька і з далека сходилися свояки та знакомі Писаренка, нараз станула перед домом Писаренка гарна повозка. З неї висів сивий старець у духовнім ясно синім