Хочби ще і яке горе впало на наш нарід, ми не опускаймо рук. Господь Бог бачить наші терпіння, числить кожду слезу, кожду краплю невинної крови.
Не кажу, щоби ми, в горю, загнувши руки мали лиш виглядати тужно Божого змилування. Ні! Нарід котрий хоче волі, мусить сам приложити рук до того. Не дасть нам її ні Поляк, ні Німець, ні Француз ні ніхто. Її треба самому добути.
Та годі сліпому братися до бійки з видючим.
Годі темному нородови, який ще не відітхнув із тьми лихоліття панщини, відразу зриватися до боротьби з перевагою просвічених ворогів, бо впаде в ній, як той сліпий у бійці з видючим.
Просвіти нам треба і ще раз просвіти, бо тільки нею допоможе нам Всевишній побороти ту тьму непросвітну неволі, допоможе нам у радости і щастю на рідній, сердечною кровю зрошеній землиці зустрінути ясне золоте Сонце святої Воленьки!!“
Теофіль переживши так в радости та щастю зі своїми дітьми та внуками ще кілька літ, перенісся до Того, для якого тілько горя у цілім своїм життю так терпеливо переніс. Не було такої душі, щоби за ним не жалувала та не оплакувала його смерти — так в самім Заболотові як і в дальшій околиці: хто лише знав його або чув про нього.
