В половині лютого нагло зявився бурлака Семен Довганюк. Багато вже бачило його. Мандатор стрінув його в коршмі. Приложив руку до чола, щоби ліпше приглянутись, чи то справді він сам, приступив відтак до нього і вічливо спитав:
„Десь тебе давно вже не видати. Чогож ти сюди прийшов, ти шибенику?“
„А чомужби я не мав прийти?“ — відповів спокійно — „мене тут тепер потреба“.
Вечером Бурлака зайшов до Писаренка. Привитались оба сердечно, по дружньому. Оба вже дуже змінилися. Теофіль був кріпкий, гарний пятьдесятьлітний мужчина з густим чорним волосям на голові. Виглядав на трийцятькількалітного. Бурлака, що був від нього немного старший, вже посивів, лице від сонця опалене запалося, винужденіло. Очі були неспокійні і поглядали недовірчиво. По хвилі бурлака спитав:
„Щож тут нового чувати, брате? — Мені здається, що знова буде рухавка.“
Теофіль сумно похитав головою.
„А щож ви мужики пічнете?“ — продовжав бурлака — „чи будете держати з ворохобниками.“
„Та певно що ні“ — відповів Теофіль.
„Так, але то ще не досить.“
„А щож ще маємо робити?“
„Пізнійше вже скажу як прийде слушний час“.
Вкінці настав памятний день 18 лютого 1846 року.
