„Так, так дати спокій, але“… — сказав Ґоян і взяв Калину за обі руки. — Але таки доти не успокоюся, доки йому не відплачу„.
„Як так, то бий мене“ — сказала Калина — „то буде ліпше і для мене тай для тебе. Ну, бий як хочеш. Пробуй, а побачиш чи добре вийдеш“ — і хопила його обома руками за волося.
„Бійся Бога, Калино, не роби мені публіку“ — просився Ґоян.
„Ну добре, але памятай… І пощо тобі того всього? Чому ти дався так підмовити тому дурному Сломковському? То він всему тому винен, правда?“
„Ай ти золота жіночко, твоя правда“ — говорив Ґоян подобрівши. — „Така жінка, то справді скарб, золото. Він всему тому винен, він мене до того намовив. Та я ще маю заплатити йому таксу. Ось він тепер є тут в коршмі, ходи зі мною, будь ласка, то поможеш мені заплатити“.
Витягнув з поблизького плота два коли: один взяв собі а другий дав Калині. Пішли обоє до коршми, де пан Сломковський дер шкіру з простих селян за свою ганебну роботу.
„Ага тут є наш пан добродій“ — зачала несміливо Калина. Кій держала за плечима.
„Я вам ще щось винен, пане адукат, треба заплатити, правда“ — сказав Ґоян.
„А ви як думали? Певно що треба“ — відповів гордо Сломковський.
„Чуєш, Калино, треба заплатити“ — звернувся Ґоян до Писаренкової. Зловив нечайно пи-
