сиплеться, а тоді всім їм конець. Вже й молитися не могли. Сили їх зовсім покинули. Наче закамяніли. Ждали смерти.
Так у смертельній трівозі плили з хатою далі й далі. Нічого не було чути лише страшний гук води та рев худоби. На небі ні одної зірочки не видко, ніякого світла довкруги. Піт то горячий то зимний обливав Теофіля. Пращалися взаїмно зі женою. Одно другого просили прощення за свої обопільні провини.
„Їдемо на ярмарок, тату“ — відізвався малий Дмитруньо, що під веретою трохи успокоївся. Теофіль не відзивався. Малий не одержавши ніякої відповіди, склонив головку на верету і плакав.
„Ой, яка велика вода скрізь… А так темно… Ой зараз втопимося“… говорив малий хлопчина.
Нараз хата зачепила о величезне дерево, що вода несла його і вона задержалася коло берега. Якась гіляка вдарила Теофіля в голову так сильно, що аж свічки в очах станули йому.
В тім зпоза хмар показалася на небі зірка.
„Там є Бозя“ — сказав хлопець показуючи пальцем на небо.
„Є, мій сину“ — відповіла мати.
„А правда, мамо, що Бозя на мене дивиться?“
„Так, синку, дивиться. Проси Бозю, щоби ми не потопилися“.
„Ні, ненечко, ми не потопимося, Бозя не дасть нам втопитися. Вона виратує нас“.
